. Панiв не
було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба! А я
§§ здалеку па вздвiр'§ пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона
тiльки жива була. Прибiжу до не§, обiймаю, як матiр рiдну.
- Чого ти плачеш, моя голубко? - питаº мене стиха.
- Оце ви тут зостаºтесь, у сьому пеклi!
- Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут
сиротiла... тут i вмру, моя дитино.
- Та до смертi терпiтимете?
- I терпiтиму, пташко.
Поблагословила вона пас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма.'iп.
Попрощалися ми, пiшли... Та й не раз, не два обертались, дивились. На
порозi сто§ть бабуся; навкруги тиша;
скрiзь ясно; з поля вiтерець вiº; з га§в холодок дише; десь-то вода
гучить; а високо над усiм граº-сiяº вишнº промiняºте сонечко...
XLVII
Провела я чоловiка аж до Киºва. У Киºвi служити зосталась, а вiн з
вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.
- Не суши себе слiзьми, серденько! - приказував. - Я вернусь...
сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!
Дожидаю... Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж
побачу коли?.. У своºму селi не була. Перечула через люди, що всi живi.
Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й
чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла! Та
iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби
схотiла, - зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки - i року
добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не
зв'язанi руки мо§. "Це лихо дочасне, не вiчне!" - думаю.
То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла,
з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i добродiй
мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь -
байдуже менi, що й º тi пани у свiтi!