Главная » Книги

Вовчок Марко - Iнститутка

Вовчок Марко - Iнститутка


1 2 3

E>

    Марко Вовчок. Iнститутка

------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ª, º - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ¯, § - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------ Т. Г. Шевченку
  I
  Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) - не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи - i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, - то так i моº лишенько. Якби менi за кожною бiдою моºю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важкого, - так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я...
  На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, - може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить - тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде - охаº та стогне. А за молодого вiку, славлять, вигадочки були чималi i в не§... та треба ж колись i перестати.
  За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, - було, каже панi гнiваючись, - не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, - не зараз вам умирати".
  Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучаº, було, та робота, докучаº, - аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших чуºмо.
  А як коли, то, було, звеселiºмо не знать чого. Веселенько нам, - аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало... Не всмiлимось!.. Iзглядуºмось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга §й одморгуº; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, - крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май... Чого, було, не виробляºмо!
  У старо§ панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, - у Киºвi обучалась у якомусь там... от коли б вимовити... iн-сти-ту-тi... Було частенько до старо§ листи шле; а стара тi§ листи щодня вичитуº, - i попоплаче над ними, i попосмiºться. Коли пише унучечка, щоб уже при§здити за нею та додому забирати... Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiваºмось! Панночка буде!
  Стара панi немов одужала: коливаº з кiмнати до кiмнати, виглядаº у кожне вiконце на шлях i нас туряº за село дивитись, чи не §де панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що §§ виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо... Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений наче втiкаº в тебе перед очима далеко кудись, далеко... Любо на волi дихнути!
  Квiток, було, назриваºм та позаквiтчуºмось, як молодi, та до самого двору тими вiнками величаºмось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакидаºмо, - та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!
  II
  Дiждали панночки, при§хала... I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здаºться, i не змалювати тако§ кралi!.. Стара як обiйняла §§, то й з рук не випускаº; цiлуº, й милуº, та любуº. I по кiмнатах водить, усе показуº, усе розказуº; а панночка тiльки обертаºться туди-сюди та на все цiкавим оком спозираº.
  Посадовила §§ стара за стiл. I плаче, i радiº, i розпитуº, i частуº: "Може, тобi того з'§сти? може, того спити?" На§дкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло не§, - не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаºмо, що то панночка говоритиме, - чи не дiйдемо, якi там у не§ думки, яка вдача, звичай.
  - Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? - питаº стара. - Ти менi не кажеш нiчого.
  - Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
  - Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
  - От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!
  - Голубочко моя!.. Звiсно вже - чужi люди: обижали тебе дуже... Чому ж ти менi зараз сього не прописала?
  - Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
  - Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тi§ невiрнi душi?
  - Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас - та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в §х добре там, та чи в §х недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми показати...
  - Та нащось же учаться люди, моº золото. От i нашi панночки - на що вже бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.
  - Е, бабуню!.. - защебетала панночка. - До французько§ мови i до музики добре i я бралась, - до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважаº, кожен i похвалить; а все iнше - тiльки морока... Учись та й забудь! I тим, що учать - нуда, i тим, що вчаться - бiда. Багацько часу пропало марно!
  - Так як же оце? Погано вчать?
  - Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як би §м грошi виплатили, а ми думаºмо, як би хутче нас на волю випустили... Чого ж ви задумались, бабусю?
  - Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж, як ти далi i все позабуваºш?
  - Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсiм-таки не знаю. Цур §й!
  - А як же часом хто в тебе спитаº, як там тi§ зорi по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
  - Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо всього викручусь, iще й §х оступачу, - он як, бабусю! Хочете, я вам заспiваю? Слухайте!
  I заспiвала, затягла, - наче теº срiбло пересипаºться. Стара §§ цiлувати: "Серденько моº! Втiхо моя!" А панночка до не§ ласиться та просить:
  - Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!
  - Про се не турбуйся, дитя моº. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царiвна над панночками!
  Ми, дiвчата, iзглядуºмось: чого там панночки нашо§ не навчено! А найбiльш, бачця, людей туманити!
  III
  - Ходiм лишень, голубко, - говорить стара панi, - я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде §§ до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.
  - Се ваша панночка, - промовляº до нас панi. - Цiлуйте §§ в ручку.
  Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.
  Стара всiх нас показуº, - се Ганна, а се Варка, а се Домаха...
  - Боже мiй! - аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi сплеснувши: - Чи зумiº ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
  Сто§ть i руки заложила, i дивиться на нас.
  - Чому? - каже стара. - Зумiють, серце. А нi, то навчимо.
  - Як тебе зовуть? - питаº мене панночка та, не слухаючи мене, до панi§: - Ся буде менi!
  - Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, - панночка тебе жалуватиме.
  - Ходiм уже, бабуню; годi вже! - перехопила панночка; сама скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющуº, i з мiсця зриваºться, - от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають...
  - Треба ж, голубко, - каже стара, - §§ на розум навчити: се дурнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з не§ людина.
  - Шкода, бабуню, що спершу §х не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати до мiста.
  Та й говорять собi, наче про коней, абощо.
  - Ой, Устечко! - журяться дiвчата, - яково-то буде тобi, що вона така непривiтна!
  - А що ж, - кажу, - дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде - побачимо.
  Та й собi задумалась.
  IV
  Увечерi кличуть: "Iди до панночки - розбирати". Ввiйшла; а панночка сто§ть перед дзеркалом i вже усе зриваº з себе.
  - Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше:
  я спати хочу!
  Я розбираю, а вона все покрикуº на мене:
  - Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:
  - Роззувай!.. А вмiºш ти волосся звивати? - питаº.
  - Нi, не вмiю.
  - Боже мiй! Горе моº! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!
  Дiвчата вже мене дожидають:
  - А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що §м казати?
  - Дурна я, - кажу, - дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..
  V
  Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.
  - Дома я! - каже. - Дома! Усе менi вiльно!
  Цiлуº стару панiю та раз у раз питаº:
  - Чи скоро в гостi по§демо, бабусечко? А коли гостi до нас на§дуть?
  - Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!
  - Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що при§ду додому - весело буде, людно, музики, танцi... Бабусенько мила, люба!
  - Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму.
  Почалось прибирання теº. Стара скринi з комори викочуº та оксамити, рубки тонкi§ вибираº, та кро§ть, та примiряº на панночку. Панночка аж пiдскакуº, аж iз радощiв червонiº. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любуº, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтаº, то стрiчками перев'º, то вквiтчаºться...
  - Ах, бабусечко, - було викрикне, - коли вже я в атласову сукню вберуся?
  - Як заручишся, дитино моя, - одказуº стара. - Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!
  А панночка й голову задерла, i виступаº так, наче вже вона княгиня великородна.
  Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнi§. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, - аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, - панночка й зiтхне:
  - Що, бабуню! Тiльки говоримо... I досi ще нiкого в нас не було!
  - Та зажди ж бо трохи: на§де такого, що й не потовпляться.
  VI
  Та й справдi перхнуло до нас гостей, - як на погориджу. Однi з двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаºмо, вслугуºмо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма §х ужене, що дивуºмось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теº регочеться, танцюº, §сть, п'º; все теº гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться. А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роºм коло нашо§ панночки звиваються, -так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона §х усiх, - кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питаº; другому жалиться, що без його чогось ¯й смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день на§здять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було §м тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим §м у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'§сти, п'яно спити, хороше походити, - а бiльше що?
  VII
  Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, - життя i господарство.
  - Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто при§де, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
  - Та нудно без роботи, дитино! - одказуº стара.
  - Вiзьмiть книжку почитайте.
  - Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
  - То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око викольте тим дротиком!
  - Та добре ж, добре, угамуйся!
  Покине плести стара й нудиться. Убрала §§ панночка у чiпчик з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. При§дуть гостi - вона напоготовi, привiтаº §х.
  Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшаºться:
  - Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!
  VIII
  Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи шиºмо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.
  Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лаº; часом щипне або штовхне стиха... та й сама почервонiº як жар, - засоромиться. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi лихо живе.
  Прийду, було, §§ вбирати, то вже яко§ наруги я од не§ не натерплюся!.. Заплiтаю коси - не так! Знов розплiтую та заплiтаю, - знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипаº, i штирхаº, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливаº, - чого, чого не доказуº над моºю головонькою бiдною!
  Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись... Лишечко ж моº! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло §§ русо§ коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на мене, - аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на не§, - страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, - дух менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодно§ води прокинулась. Дивлюсь - дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моºю головою сто§ть i так то вже мене лаº, така вже люта, - аж §й у ротi чорно.
  - Що ти нако§ла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену!
  А панночку вмовляº:
  - Не плач, не плач, янголяточко моº: слiз тво§х вона не годна! Ще занедужаºш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.
  - А тобi, ледащице (знов свариться на мене), - а тобi буде!..
  Та й не-знаю, як ще друго§ бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, - так панi тiльки ногою мене совманула та зараз i звелiла дiвчатам до хати однести.
  Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи:
  - Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов'ячко?
  IX
  Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
  Лежу сама, - усi на панщинi, - лежу та все собi думаю:
  "Таке молоде, а таке немилосердне, господи!"
  У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своºю душею. Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу... наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну немаº. I так усе сама-самiсiнька iз сво§ми думками - як у свiтi жити! Рада, було - боже мiй, як рада! - коли зашумить садок, стемнiº свiт i загур. чить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче... регiт i гомiц... у хату до мене зграя дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають, вигукують:
  Зiйди, зiйди, сонечко,
  На попове полечко,
  На бабине зiллячко,
  На наше подвiр'ячко!
  Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi ще довго-довгенько оддаºться то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонюº.
  Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать - хiба який зiтхне важко або заспiваº сумно§, сумно§ стиха...
  Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.
  - Устино! Голубко!
  - А що там у вас дiºться, сестрице? - спитаю §§.
  - Хоч не питай, Устино, - лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!
  -Про мене нiчого?
  - Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати... Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!
  Х
  Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.
  - Iди, иди, хутенько иди, Усте!
  - Куди йти?
  - До панночки, до панi§! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!
  - Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!
  - Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, ходiмо!
  Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.
  - Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
  Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхаº мене, за рукав смикаº... Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в не§ те личко гожеº!..
  На той крик i панi не задлялась прилiзти... Давай мене лаяти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од не§, поки не вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) - панночка бiжить до старо§: "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютуº, нас караº, - молодий вiк iзгадала!
  XI
  Тiльки i дишемо, було, як на§де гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них - ляскотить попташиному, привiтна, люба - i що то? - не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло не§... Той поруч iз нею шиºться, а тон з кутка на не§ очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забираº. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звиваºться.
  - Которий-то з них попадеться? - говоримо, було, дiвчата... - Дознаº неборак, почiм кiвш лиха!
  Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, стала думати та гадати: - не рада вже §м, да не одбити. На§де §х силечка одна, та кожний же то домагаºться панноччиного привiту собi; один одного зневажаº, та й сваряться i гризуться. Почала вже §х стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла - i шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.
  XII
  Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, - i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки при§жджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум'янi, i станом високий, - така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, - на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь...
  Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:
  - Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, - нехай побачу, який!..
  А стара, було, на те:
  - Моя дитино, нацокотали тi§ верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла... Велико диво - полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими заходити?
  - Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як славлють.
  - Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звиваºться, а жоден не сватаº. Один одного перебиваº та сваряться, - бодай ви виказились!
  От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала:
  лiкаря та й лiкаря! Першого ж на§зду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошуº. Тi живо погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть.
  - А коли ж ви нас одвiдаºте? - питаº панночка, сюдитуди обертаючись та в вiчi §м заглядаючи, немов як лисеня. - Чи хутко?
  - Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, - кажуть гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I по§хали, раденькi що дурненькi.
  XIII
  Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:
  - Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чуº того слова. Стара тiльки тим вимiщаº, що нас душить.
  Коли на§хали полковi, а лiкаря нема. "Дякуº, - кажуть, -за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, - лiчить".
  - I не силуйте його, - каже стара, - нехай лiчить з богом!
  Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.
  Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..
  Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охаº i стогне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, - по його!
  Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована, - дожидаº.
  При§хав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже - i голiвку хилить, i говорить, помiсь спiваº. Побув яку годинку та й прощаºться: "Завтра навiдаюсь".
  Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, - тiльки §й на питання головою киваº. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, - каже, - такий, як пан вельможний... I що вiн собi думаº!"
  Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло, - постерегли одразу, що воно º, та й зслизли.
  Стара панi тiльки що головою в мур не б'ºться, та нiчого не врадить: "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете - умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!"
  Стара й годi, тiльки охаº.
  XIV
  Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I панночка тихша: не лаº, не б'º, не обскаржуº, - все сидить та думаº.
  Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожидаº коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiº, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино! А що панночка?"
  Цiлий день прогостюº, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступаº й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухаºться, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така §§ досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
  Ото вже й сватаº вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:
  - Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
  - Ох, боже ж мiй! - крикнула панночка плачучи. - Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моº! Така менi доля гiрка випала!
  - Та хiба ж таки кращих за його нема? - не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.
  - Для мене немаº у свiтi кращого, - нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, - не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, - унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", - унучечка свою долю проклинаº:
  - Се господь менi лихо наслав, - каже, - i як тому лиховi запобiгти, не знаю.
  Молодий став помiчати, турбуºться:
  - Що таке? Чого смутна?
  - Та я не смутная...
  - Скажи менi усю правдоньку, скажи! - просить, у руку §§ цiлуº.
  - Поберемось, - говорить вона йому, - а як жити з тобою будемо? Вбого!
  - От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теº панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?
  - Бач, ти об менi й не думаºш! - одмовля йому. - А любо ж тобi буде, як при§де хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"
  Та й заплаче.
  - Серденько моº, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху... Що ж я вдiю? Рад би я, - каже, - небо прихилити, та не хилиться!
  I почнуть отак обоº собi журитись.
  XV
  Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються :
  - Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватаº?.. Ревнивий?.. Якi дари тобi даруº?.. Чи ти його поважаºш, чи вiн тебе слухаº?
  - Вважайте самi, - одказуº панночка всмiхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.
  - Слухайте, - каже до його, - §дьте до мiста та купiть менi те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!
  Вiн зараз §де, купуº там, що казано.
  - Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! ¯дьте та змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!
  Знов §де вiн, мiняº. Або так. Хоче вiн води напитись, - вона:
  - Не пийте, не пийте!
  - Чому?
  - Я не хочу! Не пийте!
  - Та коли ж я хочу пити!
  - А я не хочу! Чуºте? Не хочу!
  I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухаº. Коли то й розгнiваºться, одвертаºться од його, не говорить. Вiн уже i перепрошуº, i благаº - трохи не плаче.
  Панночки при§жджi дивуються:
  - Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила?
  Наша панночка тiльки всмiхаºться.
  Питають, що вiн §й подарував, - вона перед ними стеле оксамити та атласи, що вiд старо§ панi§ маº, та хвалиться:
  - Це вiн мене обдарував!
  Чудне панське кохання!
  А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай §х слiд запав!
  Стара тим часом розпитуº про його, як вiн собi маºться, та й напитала, що в його хутiр º.
  - Дитино моя! В його хутiр º!
  - Справдi? - покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. - Де? Хто казав?
  - Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од яко§сь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на §§ руках i вирiс.
  - Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, - нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж держава!
  Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiº. Не знаº, що то вiтають не його, - хуторець вiтають!
  XVI
  Об рiздвi §х заручили. Гостей-гостей на§хало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з не§ не зведе, - аж спотикаºться на ходi. Гульба точилась до самого свiту.
  Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiкаº:
  - Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моº життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько моº! Доля моя сирiтська!
  Стара тим i заручинам не рада, та втiшаº унучечку, вмовляº:
  - Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!
  - Чому господь не дав йому панства-багатства! - викрикне панночка та так i вмиºться слiзоньками, по кiмнатi бiгаº, руки заломуючи.
  - Дитино моя! Серце моº! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоº.
  Вона як кинеться до старо§, обiймаº, цiлуº:
  - Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!
  - Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! - промовля стара, та й сама плаче, й смiºться.
  - Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
  - Чого б то й бажати, та не випадаº. Я такеньки мiркую: зостанусь я -тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, - i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, - недурно сказано.
  - Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили!
  - То будь же в мене веселенька, - не плач...
  - Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його:
  - Бабуня нам Дубцi даº! Бабуня Дубцi даº!
  Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво §й усмiхаючись:
  - Ти радiºш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались... Пам'ятаºш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, - як, було, з тобою походжаºмо, говоримо?
  А вона йому:
  - Садок зелененький, садок квiтчастий... Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!
  Молодий аж iздригнувся i дивиться на не§, - нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило...
  - Що ж? - питаº панночка. - Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?
  I бере його за руку, сама всмiхаºться любенько. I вiн усмiхнувся:
  - Ти ж моя, - каже, - хазяºчка кохана!
  XVII
  Повеселiшала панночка, клопочеться сво§м посагом, загадуº та й опоряджаº, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяº, жениха турляº, - купуº, краº, складуº... Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч §м горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi - смерть!
  На весiлля панiв, панiй пона§здило, - гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як побачить що, - хусточку чи сукню яку, - аж очi заплющить: так §§ за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми §х збулися.
  XVIII
  За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, - тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.
  Молодий при§хав за нею на четверику. Конi воронi, баскi§. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможно§ вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, - не обернеться, не гляне.
  Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку.
  - З богом, Назаре! - покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку ви§здили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi... Швидко-швиденько бiгли конi, - тiльки в очах усе теº промигтiло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною...
  XIX
  Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i §дуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тi§ хрущi, шершавiють.
  Пан звелiв коней зупинити коло за§зного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав - пообiдай, а про мене й байдуже.
  Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукаº. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як ºсть тобi ворон. Засмiявся - зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана.
  - А кого вам треба? - питаю його.
  - Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здаºться? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо.
  Дуже я змерзла, а пiти, - думаю, - як його пiти? Ще панi бучу знiме!
  - Спасибi вам, - одказую, - я не хочу §сти.
  Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаºш, дiвчино!" - та й пiшов.
  XX
  Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!
  - А що ти сидиш тут, Устинко? - питаº. - Чи обiдала ти?
  - Гей! - крикнув на хазя§на бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. - Дайте дiвцi пообiдати!
  Хазя§н грошi в кишеню та й побiг.
  - Що це, що це? - жахнулась панi. - Ми §§ ждатимемо?
  - А як же, серденько? - одказав пан. - Адже вона голодна та й намерзлась добре!
  - То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
  - Бiгай, дiвчино, та хутенько! - каже менi пан. - Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
  Панi почервонiла по саме волосся.
  - Час §хати!
  - Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла!
  - Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрикуº!
  - Сiдай! - гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
  Пан здивувавсь; не знаº, що його думати, що його казати, - сто§ть.
  - Що ж? - питаº панi. - Хутко? Тодi сердега сiдаº коло не§...
  А хазя§н бородатий:
  - Дiвцi а б ºду не прикажете?
  Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.
  XXI
  Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
  - Спасибi, спасибi, - дякуº пан, приймаючи хлiб на сво§ руки. - Привiз я вам панiю молоду, - чи вподобаºте?
  Сам смiºться, радiº; кому-то вже така краля не сподобна буде!
  А панi як гляне на його, - аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до не§ - щоб то §§ по-своºму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi - стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.
  Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
  Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую - говорять пани. Прислухаюсь - панi моя хлипаº, а пан так-то вже §§ благаº, так благаº!
  - Не плач, не плач, життя моº, серце моº дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, - звiку б не казав!
  - Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! - викрикне наостатку.
  - Серце моº! Люди добрi, простi...
  - Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! - задрiботiла панi. - Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? - вигукуº ридаючи.
  - Годi, годi, любочко! Ще занедужаºш... о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаºш. Подаруй менi сей случай.
  - Ти мене не любиш, не жалуºш... Бог iз тобою!
  - Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаºш, яка твоя правда! Чую - поцiлувались.
  - Гляди ж, - каже панi, - як ти не будеш по-моºму робити,то я вмру!
  - Буду, серденько, буду!
  ХХII
  Проходила я по всiх кiмнатах - нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" - думаю собi. Вийшла на рундук, - нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" - як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядаº, всмiхаºться. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
  - Сто§ш сама тутенька, - знов озиваºться парубок, - мабуть, не знаºш, куди йти?
  - Якби не знала, то вас би спитала, - одмовила йому, схаменувшися трохи. - Бувайте здоровi!
  Та швиденько в дверi.
  - Бувай здорова, серденько! - сказав менi услiд.
  XXIII
  А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазираº, що й як. Забачила зiллячко за образами:
  - Що це таке?
  - Се баба божничок уквiтчала.
  - Що?.. То вона в тебе тут порядкуº! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.
  - Добре,серденько.
  Тодi вона його цiлуº:
  - Голубе мiй!
  От, находились, наговорились.
  - Що це, - каже пан, - що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
  - А бач, бач, - зацокотiла панi, - якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.
  - Та не де дiнеться! Ось я §§ гукну. Та й кинувсь гукати:
  - Бабо! Бабо! Бабо! - як той хлопчик слухняний. - Зараз, серденько, баба прийде, - говорить панi§, вмовляючи §§.
  -Та де вона була?
  - Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
  - А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!
  Я стала перед нею.
  - Де була?
  - Ось у цiй кiмнатi.
  Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.
  XXIV
  Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, - аж до землi поникаº, та вся-усенька зморщена; тiльки §§ очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панi§ та й питаº:
  - А що вам треба, пане?
  Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
  - Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, - каже пан.
  - Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.
  Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляº, та ходить, - не знаº, що вже йому й робити. Панi од його одвертаºться. Бабуся сто§ть од порога.
  - Що

Категория: Книги | Добавил: Ash (10.11.2012)
Просмотров: 286 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа