Вовчок Марко - Iнститутка

. Панiв не було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба! А я §§ здалеку па вздвiр'§ пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона тiльки жива була. Прибiжу до не§, обiймаю, як матiр рiдну.

  - Чого ти плачеш, моя голубко? - питаº мене стиха.

  - Оце ви тут зостаºтесь, у сьому пеклi!

  - Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротiла... тут i вмру, моя дитино.

  - Та до смертi терпiтимете?

  - I терпiтиму, пташко.

  Поблагословила вона пас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма.'iп. Попрощалися ми, пiшли... Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозi сто§ть бабуся; навкруги тиша; скрiзь ясно; з поля вiтерець вiº; з га§в холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усiм граº-сiяº вишнº промiняºте сонечко...

  XLVII

  Провела я чоловiка аж до Киºва. У Киºвi служити зосталась, а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.

  - Не суши себе слiзьми, серденько! - приказував. - Я вернусь... сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!

  Дожидаю... Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж побачу коли?.. У своºму селi не була. Перечула через люди, що всi живi. Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотiла, - зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки - i року добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не зв'язанi руки мо§. "Це лихо дочасне, не вiчне!" - думаю.

  То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i добродiй мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь - байдуже менi, що й º тi пани у свiтi!